Гаряча лінія +38(063)9759010

Авторизація

Регістрація

Ірина Чулівська. Межа між свободою слова та захистом інформації на війні

ato_standars

Інститут масової інформації спробував розібратися, як силові відомства допомагають/ заважають журналістам виконувати свої професійні обов’язки, про що журналістам не можна повідомляти із зони АТО та які редакторські настанови BBC варто знати.

Робота в зоні бойових дій — неоціненний досвід для журналіста. Якщо ще рік тому ми могли перерахувати на пальцях рук українських медійників, які знають, що таке працювати в гарячих точках, то зараз, на жаль, такий досвід отримали десятки, якщо не сотні. Інститут масової інформації спробував розібратися, як силові відомства допомагають/ заважають журналістам виконувати професійні обов’язки та де межа між свободою слова й захистом інформації в час війни.

ІМІ ще з часів Майдану видає журналістам у безкоштовну оренду засоби особистого захисту для роботи в гарячих точках. Ми багато спілкуємося з ними й часто чули скарги, що акредитація для роботи в зону АТО, яку здійснює СБУ, не має сенсу. Адже коли журналіст прибував на блокпост, то ніяк не міг довести, що вона в нього є, бо там вимагали «папірця».

В Міноборони придумали такий папірець — акредитаційну прес-карту, яку почали видавати акредитованим в СБУ журналістами із 8 січня. За їхнім задумом, картки мали би спростити роботу медійників в зоні АТО, особливо на території розміщення Збройних сил України. Та проблеми це не вирішило.

За словами речника АТО Андрія Лисенка, прес-картки є необов’язковими й призначені лише для того, щоб допомагати журналістам, а не створювати додаткові перепони. Проте колеги побоюються, що якщо деякі журналісти матимуть такі прес-карти, то військові на блокпостах почнуть вимагати їх від усіх.

І хоча Лисенко 14 січня на брифінгу сказав, що картки можна буде отримувати й у Києві, й у Краматорську, поки що це не так. Представницю ІМІ, яка отримала акредитацію СБУ без жодних проблем, 19 січня в прес-центрі АТО повідомили, що забрати картку можна таки лише в Краматорську. Через цю незручність більшість опитаних ІМІ журналістів, що їздять працювати в зону АТО, відмовились оформлювати прес-карту або відклали це на «пізніше». Поки ми готували цю публікацію, можливість отримати прес-карту в Києві такі відкрили — варто звернутися в прес-службу Міноборони і протягом доби обіцяють видати.

На думку журналістів, найбільшою проблемою у сфері акредитації є непоінформованість військових. Фотограф Олексій Чернишов переконаний, що ніякі картки не сприятимуть поліпшенню роботи з пресою на території бойових дій, доки з військовими не вестимуть окремих інструктажів на тему співпраці зі ЗМІ. «Про нововведені прес-картки в найближчий час знатимуть деякі журналісти та пан Бірюков. Проте не знатимуть  озброєні люди на блокпостах. Та навіть якщо їх попередити перед відправкою в зону війни, це навряд чи змінить одну просту істину — будь-який журналіст для солдата спершу шпигун, а потім уже щось інше, може навіть корисне. Звісно, спільну мову людина зі зброєю та з камерою все одно згодом знайдуть, якщо обидва нормальні, але, повторюся, краще це робити перед відправкою», — переконаний журналіст.

Наполягає на роз’яснювальній роботі з особовим складом і журналіст каналу «24» Артем Лисак: «Запровадять нові правила, а військові не всі про це знатимуть і знову можуть виникати якісь конфлікти».

Фотограф Олександр Ратушняк розповів ІМІ, що на блокпостах його іноді запитують про наявність акредитації СБУ, проте її ніхто не перевіряв, тому що це «якийсь список в СБУ». Олександр один із небагатьох щасливчиків, які встигли отримати прес-карту в Києві. «На місцях на блокпостах іноді, думаю, ця картка і може допомогти, оскільки військові не завжди інформаційно підковані. І коли час від часу бачитимуть такі картки, то якщо таких карток не буде вже в інших людей — це питання.Тут або всім, або нікому, — каже фотограф. — Яку б чудову схему не придумали, вона не буде працювати, поки всі люди, зокрема і на блокпостах, не будуть володіти актуальною інформацією».

Деякі журналістські організації обурилися певними пунктами в обов’язках, які покладаються на власників прес-карт, та навіть назвали це посяганням на свободу слова. На нашу думку, основною проблемою є необхідність для журналістів попереджати про виконання редакційних завдань у зоні ато, в т. ч. вказувати всі дані про склад знімальної групи, автомобіль, маршрут пересування та мету відвідування, прес-центр ато електронною поштою не пізніше 18.00 попереднього дня. Насправді, це фізично складно виконати, оскільки ситуація в зоні АТО змінюється дуже швидко, і так само змінюються плани знімальних груп. Ніхто не може точно вгадати, що саме стане завтра гарячою точкою і де потрібна буде робота журналістів — так само, як ніхто не знав наперед про удари по Маріуполю, Краматорську та інших містах. Це непотрібне обмеження, яке може стати на заваді ефективній роботі журналістів.

Варто підкреслити, що в обов’язках прописано саме попередження прес-центру ато, а не узгодження чи прохання, тоді як далі йдеться про можливість недопуску журналістів до відвідування військового об’єкту (пересування у зазначеному районі, перетину блокпосту тощо) у разі відсутності усіх документів абоузгодження з прес-центром.

Про здоровий глузд

В Україні одиниці журналістів, які були в гарячих точках в інших країнах і мають хоча б базові знання з військових справ. Більшість журналістів, які працюють в умовах війни, не здогадуються про певні обмеження для інформації, яку може зібрати і передавати журналіст у зоні бойових дій. Насправді, оприлюднення деякої інформації, наприклад, про плани військових операцій, точну чисельність військових підрозділів, про рятувальні операції є не просто неетичною, а може зашкодити в реальному житті. Таких обмежень не дуже багато, і якщо виникають сумніви, краще проконсультуватися з більш досвідченими колегами, своєю редакцією або медіаорганізаціями.

ІМІ проаналізував правила для журналістів, що прикомандировані до американської армії, провів консультації з досвідченими журналістами-міжнародниками й на цій основі склав перелік із 10 основних обмежень для журналістів при роботі в зоні бойових дій.

ato_standars

 До пункту 9 є чудовий приклад, коли 10 лютого низка українських ЗМІ опублікувала інформацію про загибель комбата батальйону «Львів» Ігоря Вольського. Мало того, що інформація була не перевірена з кількох джерел, а було тільки посилання на коментар нардепа Андрія Антонищака, так це ще й грубе порушення етичних норм. Пізніше з’ясувалося, що комбат не загинув, а отримав поранення. Чи відчувають моральну відповідальність журналісти, які писали заголовки «Загинув комбат “Львова”» перед рідними Вольського?

Про це ж йдеться і в редакторських настановах BBC«Коли вбито, поранено людей чи є зниклі безвісти, важливо, щоб, наскільки це практично можливо, їхні найближчі родичі не довідалися про цю новину від будь-якої з наших служб. Ми визнаємо, що якщо в наших повідомленнях не названі імена, то така новина може викликати непотрібне занепокоєння людей, чиї близькі родичі могли б виявитися втягненими в події. Проте ми вважаємо, що це не так погано, як страждання, завдані першим повідомленням імен на радіо, телебаченні чи в інтернеті. Нам слід якнайшвидше звузити сферу занепокоєння, не називаючи при цьому імен окремих жертв, наприклад, долучивши в разі авіакатастрофи такі подробиці, як назва авіакомпанії, номер рейсу, пункти відправлення і призначення, щоб не стривожити ще більше людей».

«Зі стандартів BBC видно, де професійна журналістика, а де наша,  — прокоментував цю ситуацію львівський журналіст Роман Рак. — Вони не дають імен загиблих навіть тоді, коли знають їх. А в нас не дотримуються навіть базових стандартів точності й правдивості, основою яких є перевірка фактів. Перевірка з мінімум двох незалежних один від одного джерел і т. д. При публікуванні навіть не імен, а кількості жертв, потрібно бути особливо скрупульозними».

Важливе зауваження, яке чітко виписане в американських правилах: інформація, яка не може бути поширена в ЗМІ, має бути захищена на рівні джерела, а не перевірятися в журналістів. Тобто самі військові мають оберігати таємну інформацію від несанкціонованого або випадкового розкриття, а не вимагати цього від журналістів.

Ще один важливий нюанс роботи журналістів в зоні АТО — безпека. Наявність хорошого бронежилета, каски та особистої аптечки, якою ви вмієте користуватися, — це мінімум! На жаль, цього дотримуються далеко не всі журналісти, оператори, фотографи й фіксери. І досі деякі центральні телеканали, які належать медіаолігархам, відправляють своїх журналістів у зону АТО без захисного обладнання, й журналіст шукає його сам через знайомих. Це неприпустимо, й це ганьба для великих редакцій. Навіть якщо вам надали військового як охорону — розраховувати треба лише на власні сили та інтуїцію, адже будь-яка охорона гарантує захист лише до другого пострілу.

Деякі громадські організації, в тому числі ІМІ, зараз проводять спеціальні тренінги для журналістів, що виїжджають у зону АТО. Але ми вважаємо, що є сенс у створенні єдиного спільного центру, який би готував журналістів до роботи в зоні бойових дій, допомагав їм на місці (в т. ч. витягував з полону), а також надавав психологічну підтримку після повернення додому. «Кожен, хто повертається із зони бойових дій, переживає гостру первинну психологічну реакцію. Щоб це не переросло в майбутньому в посттравматичний стресовий розлад, слід проводити психологічні консультації після повернення для емоційної розрядки та контролю емоційного стану», — пояснює психолог, що консультує журналістів, Валерій Луценко.

І наостанок — ми багато говоримо про відповідальність журналістів, але є і відповідальність чиновників. Дуже важливо, щоби влада зрозуміла, що російську пропаганду ми маємо перемагати перш за все не українською пропагандою, а правдивим і всебічним висвітленням подій у країні. Відсутність правдивої інформації, спірні повідомлення з різних джерел, замовчування, мають прямо протилежний ефект — підсилюють недовіру, стимулюють появу всіляких конспірологічних теорій, що в умовах військової агресії може реально загрожувати безпеці країни. Неприпустимо мовчати годинами й не давати офіційних коментарів, як це було наприклад, після обстрілу Маріуполя, коли в соцмережах і російських ЗМІ встигла поширитися сотня версій. Тому треба не замовчувати інформацію чи занижувати цифри, а перш за все, оперативно реагувати, й навчати як журналістів, так і військових співпрацювати. «Розглядай журналістів як союзників і не бійся!» — отакий плакатик мав би роздрукувати й повісити біля робочого столу кожен чиновник СБУ, Міноборони та Генштабу.

Ірина Чулівська Інститут масової інформації

Оксана Романюк виконавча директорка Інституту масової інформації