Гаряча лінія +38(063)9759010

Авторизація

Регістрація

Станіслав Козлюк. Майдан, Беркут, сльозогінний газ та журналісти

IMI, Kozluk

Гумовий кийок впирається в ребра крізь товстий пуховик, а ноги в берцях намагаються влучити в коліно. У такий момент починаєш розуміти, що правила гри змінюються. Можна говорити різне, але до початку протестів Євромайдану, а тим паче до 1 грудня 2013-го, під час масових акцій журналісти були певною мірою недоторканими. Максимум – у загальній купі тебе могли штовхнути чи випадково прикластися кийком. Сльозогінний газ до уваги не беремо – під його дію потрапляли всі. Але цілеспрямовано і масово працівників медіа не чіпали. Камера в руках була розпізнавальним знаком, який дозволяв знімати штурханину силовиків з протестувальниками і виходити звідти відносно цілим і неушкодженим.

24 листопада 2013-го під Кабміном все стало інакше. «Я журналіст! Журналіст!» – кричиш очам за склом маски-протигаза. Чоловік у берцях продовжує намагатися влучити по коліну. Протестувальники відтягують тебе за капюшон у другий ряд, за свої спини, підсаджують на парапет, повище від переляканих силовиків. Відбуваєшся легкими синцями і переляком. Мозок відмовляється усвідомлювати, що репортеру, який просто виконує свою роботу, можуть натовкти просто так. Диктуєш новину для своїх редакторів. Твоє прізвище опиняється у телевізійній стрічці новин. Знайомі цікавляться, чи будеш подавати до суду. Кажеш, що ні. Бо ж синці легкі, нічого не зламали, а проходження експертизи – штука тривала. А ще ж потрібно здавати матеріал. Тим паче, слабко віриться, що бодай хтось буде займатися цим розслідуванням: розпізнавальних знаків чи номерів на спецпризначенцях немає, обличчя ти не впізнаєш, бо його не видно. Максимум – скажуть, що особу, яка перешкоджала журналістській діяльності, встановити не змогли. Вже вдома дізнаєшся, що цього ж дня все під тим же Кабміном під каток «Беркуту» потрапляє знімальна група 5-го каналу. Їхньому оператору дістається набагато більше.

Вже зараз, через два роки після, розумієш – ми постійно відставали від розвитку подій на вулицях. На крок-два. В університеті, звісно, викладачі розповідали про правила роботи на масових акціях, але, як це часто-густо трапляється, теорія і практика дуже сильно різняться. Скажімо, нам у голови втовкмачували – не стояти між двома фронтами протистояння. Себто між активістами і міліціонерами. Однак ти розумієш – хороша фотографія та, яка знята зблизька. Тобто ти маєш бути в центрі подій, в самій гущі, посеред бійки. Нам казали – тримайте посвідчення під рукою. Але буває так, що ти фізично не можеш його дістати. А якщо дістанеш – то на нього вже ніхто не звертатиме уваги. І в жодному разі нам не розповідали про правила роботи під час реальних вуличних боїв. Про те, які краще купувати шоломи, про те, які балістичні окуляри витримують шріт, який бронежилет ліпше вдягати тощо. До всього доводилося доходити самотужки.

1 грудня частина колег на Банковій вже були в касках і окулярах. Над головами літала бруківка, в хід ішов сльозогінний газ. Але ми відставали. Вже, щонайменше, потрібні були респіратори. А краще – легкі бронежилети. Бо ж саме цього дня «Беркути» цілеспрямовано пройшлися по журналістах. Купа побитих і потрощеної техніки тому свідчення. Розбиті голови, поламані пальці й руки, як апофеоз – розірвана в ногах колеги граната і тривале лікування. Досі згадуються кадри оператора Euronews, який лежить на землі й знімає, як кілька чоловіків у камуфляжі копають пенсіонера. Раптом вони помічають камеру і вже чути, як удари берців сиплються на журналіста. А наступного дня міліціонери по телевізору розповідатимуть, що медійникам, мовляв, необхідно вдягати жилети з маркуванням «Преса». Це гарантує безпеку під час роботи.

І ми кинулися шукати жилети. На всіх, як завжди, не вистачало. Їх роздавали в НСЖУ, ІМІ і, чомусь, у будинку Профспілок. Так-сяк дістаєш собі цю помаранчеву безрукавку. І знову ж таки, теорія розійшлася з практикою – промаркований шмат тканини досі висить вдома на стільці як артефакт, як нагадуванні про події дворічної давності. Бо ж вдягав ти її лише раз. Простіше, як виявилося, одразу намалювати собі на грудях і спині здоровезну мішень, в яку б можна було цілитися. Здається, цей помаранчевий колір просто-таки притягував до себе силовиків. Вже на Грушевського, коли на вулицях почалися реальні бої, з використанням «молотових», бруківки та світлошумових гранат. Коли у центрі Києва виросли барикади, колега з 5-го показував відеокамеру, зламану гумовою кулею. Вона увійшла під об’єктивом, поряд із ременем для руки. Дивом не постраждав журналіст. Пізніше колеги розповідатимуть, що без жилетів працювати комфортніше і спокійніше, бо ж так ти привертаєш набагато менше уваги. А це був неабиякий бонус в роботі, зважаючи, що по медійниках цілилися усвідомлено. Фактично, прирівнявши до учасників масових акцій протесту.

Ти вже трохи освоївся, звик до сльозогону, знаєш, як промивати очі. Розумієш, що не варто залазити на автобус, який починає розхитувати Самооборона Майдану. І шукаєш бронежилет. Бодай якийсь. Бо шолом і окуляри – це добре, але отримати уламки гранати в спину, або кулю – ой як не хотілося. Але продовжуєш працювати. Видираєшся на барикади. Намагаєшся домовитися із «Беркутом», щоб і їх познімати, адже так було б об’єктивно. Натомість наштовхуєшся на відповідь в стилі «Всі українські ЗМІ брешуть». Вже намагаєшся працювати в групі колег. Щоб у разі чого підстрахувати одне-одного або ж бодай відтягти за ріг найближчої будівлі.

Коли у Києві починають палати шини, намагаєшся розмітити місце подій у голові за орієнтирами – от на будівлі яскрава реклама мобільного оператора – це початок Інститутської, за спиною світяться сітілайти – це якщо доведеться відходити до Михайлівського, вогонь – з богу вулиці Інститутської та Європейської площі. Так і пересуваєшся, час від часу піднімаючи очі до затягнутого чорним димом неба. Якщо не плануєш в якийсь із днів працювати – ділишся засобами захисту з колегами, які їх не мають.

Вночі 19-го лютого знімаєш у центрі до останнього. Видираєшся на барикади, фіксуючи, як Самооборона докидає у вогонь покришок. Помічаєш, як хтось із них стріляє в бік кордону ВВшників з пістолета. Чи то ТТ, чи то ПМ. З барикадних мішків тебе стягують протестувальники. Ну як лагідно. З криком: «Тобі жити набридло?! Тут же снайпери!» Ти лише знизуєш плечима і йдеш працювати далі. Мовляв «Які снайпери?» У голові одне бажання – аби журналісти-іноземці швидше вимкнули свій прожектор на камері, бо він привертає занадто багато уваги. І снайпер-не снайпер, але бруківкою чи гумовою кулею отримати можна.

19 лютого 2014 року. Беркутівці захопили частину Євромайдану після нічного протистояння з мітингувальниками (фото Олексій Фурман)

19 лютого 2014 року. Беркутівці захопили частину Євромайдану після нічного протистояння з мітингувальниками (фото Олексій Фурман)

А на ранок був справжній розстріл, кульмінація протистояння. А ти, сидячи на новинній стрічці, дивився на трансляцію круглими очима й рахував загиблих: 10, 20, 40. І розумів, що у кращому випадку потрібен вже середній бронік. Який би витримав влучання кулі калібру 5,45. Минається. Того дня на передовій зіткнення медійники не постраждали, а Рада, фактично вночі, прийняла рішення про виведення силовиків за межі Києва. А далі почався Крим, Схід і війна. Проте це зовсім інша істоіря.

Станіслав Козлюк, репортер видання “Український тиждень”