Гаряча лінія +38(063)9759010

Авторизація

Регістрація

Павел Пєньонжек. Війна, де правди не має

10685502_10205110500948719_874158967592241772_n

Під час конфлікту на Донбасі журналісти працюють в умовах постійного інформаційного шуму.

Унікальність конфлікту, який відбувається в Україні, не в його брутальності чи різкості. Є навіть навпаки – ця війна, з точки зору журналіста, є дуже відкрита. Відносно велика кількість репортерів  може працювати з різних боків конфлікту. Попри поширеної думки, опубліковані списки та листи про журналістів, які зверталися до представників сепаратистів з так званої «ДНР», це тільки рекомендації. Тому «руссофоби» і ці, яких «надо срочно убрать из Донецка», дуже часто могли і далі можуть працювати на територіях непідконтрольних Києву.

Що унікальне у цьому конфлікті? Рівень пропаганди та дезінформації.

Головна різниця між журналістикою в мирний та воєнний час є така, що у випадку другого, інтенсивність події та різкість процесів, за якими слідкує журналіст, є дуже велика. Тому тенденції, які можна там помітити, помагають зрозуміти те, що відбувається зараз у світі. Тобто, велика криза довіри, в тому числі до ЗМІ. Ця риса була дуже характерна від початку подій на Донбасі (винних зараз сенсу шукати не має), а зараз для всіх подій світового, а точно євроатлантичного, масштабу.

Журналіст та документаліст Петер Помаранцев в колонці для Granta написав живемо в періоді «постфакту» та «постправди». «[Живемо] не тільки у світі, в якому політики і медіа брешуть, вони завжди брехали, але такому, де вони не дбають, чи кажуть правду, чи ні», – пише він і дає три приклади. Коли російська армія явно анексувала Крим, президент Росії Володимир Путін з посмішкою сказав, що жодних військових на півострові не має. Другий, це кандидат у президента США Дональд Трамп. Згідно з підсумками 78% його висловів це неправда. Незважаючи на це, він досі має шанс бути президентом. Третє, це деякі популістські заяви організаторів Brexit, які зразу після голосування сказали, що вони були помилкові. Як пише Помаранцев: «Коли людина, яка займається перевірко, зловить брехню, вже створена тисяча нових і натовп “каскад брехні” творить нереальність незупинною».

В конфлікті на Донбасі саме так виглядала і виглядає робота журналіста. Особливо в 2014 році, коли кількість подій була на стільки велика, що неможливо було охопити все. Від самого початку дані та інформація, які подавали дві сторони конфлікту, були сумнівні. Долі сутичок чи боїв, обстрілів мирного населення, різноманітних трагедій –  були незрозумілі. Пам’ятаю, як в квітні 2014 року Служба безпеки України хвалилася, що вдалося відвоювати позиції під Слов’янськом. Поїхав провірити, як виглядає ситуація. Виявилося, що до цього посту сепаратистів ніхто навіть не наближився. Ця в принципі маленька подія остаточно переконала мене, що все треба перевіряти, бо жодних справжніх інформації не має. Далі зустрічав свідків подій, які говорили те, що їм більш відповідало аніж те, що бачили. Досі не знаю, чи це було почуття, що треба ангажуватися в пропаганду, чи вони справді під впливом телевізора починали вірити в «альтернативну» версію подій. В 2015 році мешканці Іловайська переконувало мене, що 100 бойовиків, які мали тільки 50 автоматів, перемогло декілька тисяч українських військових, в яких була куча техніки. Як довше продовжується конфлікт, тим більш абстрактні історії можна почути.

Все це відбувається у часах, коли війну можна висвітлювати при масовому використані камер та майже в прямому ефірі. Одночасно це не означає, що ці події стаються більш зрозумілими для читачів, глядачів, аналітиків та самих журналістів. Проблема в тому, що як звертає увагу болгарський політолог Іван Крастев, транспарентність – це інструмент, який справді вбиває довіру. Найкращим прикладом було встановлення відеокамер на виборчих дільницях в Росії, а пізніше в Україні. Теоретично у результаті це мало довести до зменшення кількості фальсифікації. Справді залишилися на такому самому рівні або ще вищому. Так само, на війні – кількість камер не впливає на зрозуміння конфлікту. Ця кількість є проявом кризи довіри, яка зайшла в тупик. Раніше вистачило слово журналіста. Тепер доказом мало бути фото та відео, але і воно перестало переконувати непереконаних. Ніхто не довіряє нікому, а навіть сто доказів не вплине на чіюсь думку. Повторюю за Помаранцевом: правда перестала бути цікава.

Це найважча задача для журналіста. Як з цим справитися? Як відбудувати довіру? Точно не контрпропагандою. Це як раз несправжня інформація вбиває довіру, бо як сказав хтось мудрий: пропаганда не має переконати тебе, щоб ти в неї вірив, тільки щоб все опинилося в тумані. Тому вірю, що перемогти може тільки чесна і щира спроба пояснення того, що відбувається довкола нас.

Павел Пєньонжек – журналіст фрілансер. Співпрацює з польськими виданнями Krytyka Polityczna та New Eastern Europe.