Гаряча лінія +38(063)9759010

Авторизація

Регістрація

Досвід польського журналіста Пйотра Андрусечка на українській війні

ІМІ, Андрусечко

Мені довелось потрапити в Грузію під час завершального етапу російсько-грузинської війни. Серед багатьох журналістів я бачив репортерів CNN та BBC, вони єдині носили бронежилети та шоломи. Напруги я тоді не відчув, адже активні бойові дії припинилися в той момент, коли ми попали на бойові позиції. Єдиною проблемою було добратися до конкретних місць. Пригадую, що польовими дорогами ми пробували доїхати до Каспі – день раніше диверсанти підірвали там залізничний міст.

На пагорбах ми бачили чимало російських танків, однак почувалися безпечно.

Раніше я ніколи не брав участі у тренінгах з питань безпеки для військових журналістів. Однак мені довелося побувати в різних країнах, де треба було звертати особливу увагу на безпеку. Усе вирішувала практика.

Подібно і в Україні, де разом з іншими журналістами ми набиралися практичного досвіду одночасно із розвитком ситуації. Безумовно, я читав та оглядав матеріали польських військових кореспондентів. Від війн на африканському континенті, у В’єтнамі і до конфліктів на територіях колишнього СРСР, а далі Ірак, Афганістан. Вони описували, що там відбувається.

У «Газеті Виборчій» працював відомий журналіст Войчех Ягєльскі (Wojciech Jagielski), який особисто передавав матеріали з місць кількох конфліктів, а також прекрасний фоторепортер Кжиштоф Міллер (Krzysztof Miller), який 25 років спостерігав через об’єктив фотоапарату практично за усіма збройними конфліктами від 1989 року.

Небезпеку цієї праці показала смерть тележурналіста Вальдемара Мілєвіча (Waldemar Milewicz), який загинув по дорозі з Багдаду до Кербели у травні 2004 року після обстрілу машини, в якій він їхав. Нападники знали, що в авто їдуть журналісти.

Переломним моментом у набутті досвіду став Майдан на переломі 2014 та 2015 років. Особливо бої на Грушевського та пізніше, 18 – 20 лютого. Зйомки штурму Беркутом зі снарядами, котрі пролітали перед камерою… Я зауважив це, лише переглядаючи матеріал. Депеші по телефону для польських телеканалів з Майдану Незалежності в ніч, коли навколо вибухали гранати.

Це був перший важливий досвід, коли починаєш розуміти, що бронежилет та шолом можуть врятувати життя, і тобі постійно треба бути напоготові. Саме так було, коли вночі я повертався машиною з Майдану на Поділ Михайлівською Площею. Практично в останній момент я побачив групу людей, котрі блокують вулицю, і різко попросив водія змінити маршрут. Ми встигли, але на цьому самому місці, цієї самої ночі загинув український журналіст, його застрелили тітушки…

Крим

Не було часу займатися подіями на Майдані, оскільки тоді починалися події у Криму. На півострів я їхав з абсолютно іншим багажем досвіду. Питання безпеки почали відігравати вкрай важливу роль. Адже ти їхав у вороже середовище.

З’явилися питання, пов’язані із збереженням фото-, відеоматеріалів, прихованими зйомками. Я став думати в першу чергу, де межа між пошуками матеріалу та безпекою. Під час другої поїздки до Криму, у день референдуму, у Бахчисараї російські солдати та Козаки перестали «робити вигляд». Ти дивишся на них крізь об’єктив фотоапарату, а вони у відповідь знімають із запобіжників зброю і ціляться в тебе.

Поляки, не їдьте туди, навіть наших звідти вигнали. Вас там закопають, – радили мені російські журналісти у Сімферополі після референдуму, коли почули про наші плани їхати на Арабатську Стрілку. Саме туди відправився російський десант.

Ми поїхали. На українському блок-пості нас запитали, чи впевнені ми, що нам це потрібне. Адже від моменту появи там росіян ніхто не пробував заїхати в Крим. Нас оточили з усіх сторін. В такі хвилини розумієш, що ти безсилий – жодних фото, відео. І абсолютно жодних розмов. Однак ми переконалися, що це росіяни, а не якась там «Кримська самооборона».

 Донбас – ескалація дала час навчитися

13 квітня я їхав до Донецька (за іронією долі це був один з останніх тренінгів, між іншим на тему безпеки праці журналіста у зоні конфлікту). Дорогою, у Харкові, один з останніх мітингів, під час якого сталися зіткнення між проукраїнськими та проросійськими активістами. Гранати, постріли, петарди. Агресія з боку «російських» учасників, коли вони дізнаються, що ти з Польщі. А ти в цей момент знімаєш, як роздають біти. Це тренінг психічної витримки, адже вона стане в нагоді на Донбасі, коли місцеві мешканці, які стоять по різні сторони барикад, закидають тобі зраду. В їх очах ти аж ніяк не сторонній спостерігач.

Напевно я та інші журналісти, котрі раніше не мали військового досвіду, мали своєрідне щастя – ця війна мала вступний етап, ескалація наростала поступово. Ми мали час пристосуватися. І все ж чимало з нас робили помилки. Виявляється, на практиці непросто скористатися з теоретичних знань щодо безпеки.

У Донецьку, а особливо у Слов’янську, Краматорську я швидко зрозумів, що польський паспорт викликає підозру серед бойовиків. Вони нервово реагували на фотоапарати та камери, коли ми проїжджали через блок-пости. Нереально порахувати, скільки разів нас витягали з машин. Єдиним виходом з ситуації може бути розмова. Треба переламати себе. В ситуації, коли хтось цілиться в тебе із зброєю у руках, слова знижують градус напруги.

Треба бути готовим, що на війні тебе зустрінуть агресією. Їх можна зрозуміти: ти приїдеш і поїдеш, а вони залишаться. Один із військових запитав мене у схроні під час обстрілу, коли снаряди падали неподалік: «А що, ти журналіст? Будеш разом зі мною вмирати?». Ці люди перебувають у постійному стресі.

Не лише бойовики нервували, на українських позиціях також було неспокійно. Від часів Слов’янська я намагався, проїжджаючи через блок-пости, не тримати в руках фотоапарат чи навіть телефон. Будь-чого, що може викликати звинувачення у спробі сфотографувати позиції. Одного разу під Маріуполем я виїхав з фотоапаратом в руках і нас ледь не розстріляли – подумали спочатку, що ми знімали блокпост. Військовий почав переглядати світлини на фотоапараті й раптом: «Бл*дь! З машини всі! Бистро!». Ми почали кричати, що ми журналісти… А все через фото Бородая з прес-конференції, яке було в пам’яті мого фотоапарату. Це моя помилка.

Я прийняв для себе принцип, якого дотримуюсь дотепер: коли їду на «інший бік», не приховую того, що мої виїзди та роботу описую у соцмережах. Це допомогло мені у травні 2014 року у Слов’янську, де я пробув понад два з половиною тижні. Після початку штурму міста 2 травня невідомі люди почали мені писати на ФБ, що у російських соцмережах розповсюдили моє фото із закликом затримати і «кинути до підвалу». У коментарях хтось написав, що цю інформацію вже передав на блок-пост у Слов’янську.

Виїхати з міста було вкрай складно – тривала спецоперація української армії. У Слов’янську залишатись було надто небезпечно. Як кажуть в Польщі, «найтемніше місце під ліхтарем». Я пішов під офіс Стрєлкова, де бойовики влаштували прес-конференцію. Так знайшов транспорт. Мене вивезли хлопці з Донецька, котрі працювали з телебаченням з Гонконгу. Я постійно був на зв’язку з польським консулом в Донецьку (тоді установа ще працювала) та колегами в Києві.

Коли через десять днів я повернувся до Донецька, а потім їхав до Краматорська, описував на ФБ кожен етап своєї подорожі між блок-постами бойовиків. Щоб про всяк випадок залишався слід – останнє місце, з якого я написав пост.

Кожного разу треба зуміти зберегти спокій. Якщо не вийде, працювати у зоні конфлікту просто не зможеш. У Краматорську я під’їхав на блок-пост, де стояв відомий Бабай. Я чув, як він розмовляв з кимось по телефону, затримати мене, чи не варто… Тоді не затримали.

Однак не завжди все залежить від тебе. В липні у Донецьку, через три дня після атаки на малайзійській літак, в центрі міста мене зацікавив Ленін: красивий такий, кольоровий. Зробив фотографію на телефон. Побачив машину без номерів і зрозумів, що їдуть за мною. Я мав акредитацію ДНР і показав її бойовикам, проте це не допомогло i мене повезли до управління СБУ. Я вислухав від них про польських найманців, про те, що польські артилеристи вбивали мирне населення ДНР. Атмосфера була несимпатична, але було зрозуміло, що сидіти треба тихо. На той момент у мене одразу забрали телефони та документи. Додатково я мав із собою два ноутбуки та фотоапарат, де зберігався увесь фото- та відеоархів поїздки. На щастя, до рюкзака, де все це лежало, вони не дістались. Забрали лише мобільні телефони – це була моя величезна помилка, що я не почистив усе. Загалом мені пощастило – після півторагодинної бесіди відпустили, не перевіривши рюкзак, який весь час був на мені. Перед виїздом треба завжди перекидати всі матеріали на флешку або у «хмару».

На форнті швидко розумієш, що можеш мінімалізувати ризик, проте не все залежить від тебе. Бронежилет і каска – це мінімум. Тиша іноді дуже підступна. І що найважливіше – треба слухати військових. Під Мар’їнкою досвід командира врятував життя мені і колегам наприкінці серпня 2014 року. Ми планували зняти місце, де днем раніше впали снаряди. Нас раптово зупинив один з офіцерів. А вже через секунду на тому місці розірвався снаряд. Кільканадцять хвилин ми чекали у землянці. Матеріал про цей інцидент можна знайти в архівах Громадського.

Я не боюсь людей з автоматами. Однак страх перед артилерією залишився. Він вочевидь не паралізує мене. У січні 2015 року в Опитному, де здавалося спокійніше, ніж у поближніх пісках, я провів три дні з українськими солдатами, лежачи на землі. Кожні пів-години тоді починався артобстріл, також з Градів.

Тоді ж я відмовився від одного з нічних виїздів з аєророзвідкою на так звану нічийну землю. Я мав надіти білий масккостюм – тоді для бойовиків я був би такою ж ціллю, як інші українські солдати. Тоді не було б претензій, якби в мене поцілили.

Проблема з журналістами на фронті у тому, що війна для них – це часто адреналін. Екстрим, який затягує. Тоді легко помилитися.

Я намагався робити перерви між поїздками на фронт і не бути надто довго в одному місці. Не ризикувати непотрібної їздою в сутінках по фронтових зонах. На початку вересня 2014 року ми приїхали у Широкине дуже пізно, днем раніше там йшли бої. На пагорбі стояли якісь солдати – не було видно, хто саме. Вони кричали, щоб ми їхали звідти на х…, однак колеги вирішили провести зйомку того пагорбу з іншого місця таким чином, щоб пагорб добре було видно на запису. Записувати пішов інший колега з шофером. Чергова помилка: ми втрьох залишились позаду машини посеред вулиці. Через хвилину в наш бік вистрелили з гранатомета. Вони хотіли нас налякати і їм це вдалося.

І я ніколи не беру зброї до рук! Бойовики та українські солдати пропонували мені потримати автомат, іноді постріляти. Нещодавно на позиціях неподалік Луганське раптом один з українських військових всунув мені в руки Калашников із словами: «У вас один автомат на двох для захисту». Я швидко відклав його в сторону. Ні! Я цього не роблю. Пригадую, була така ситуація з одним українським телеканалом: журналіст зробив сюжет про прикордонників із фатальним фіналом. Там він береться за ручний кулемет й починає стріляти. Кошмар!

Пйотр Андрусечко, «Газета Виборча»