Гаряча лінія +38(063)9759010

Авторизація

Регістрація

Дмитро Горшков. Мій досвід роботи в зоні АТО

DONBASS, UKRAINE: International media journalists work at a frontline where Ukrainian soldiers hold their positions on the edge of the so called "security zone" between Ukrainian army and pro-russian separatists

Після місяців роботи на Майдані, на Схід я потрапив вже більш-менш підготовленим “бійцем”. Ані бронежилет, ані каска вже не були чимось новим у моєму робочому “гардеробі”.  З іншого боку, звичайно, бракувало практичних навичок поводження у зоні можливого обстрілу з важкої зброї, поводження у зоні, де можуть бути міни, розтяжки. Були теоретичні тренінги, але без реального досвіду на передовій було відчуття, що цього недостатньо.

Не враховуючи “прес-турів” по тилах і поїздок з міжнародними спостерігачами, по-серйозному на Схід я потрапив у травні 2015 року. Це був імбедмент з українськими військовими у Пісках за програмою Міністерства оборони. Так сталося, що наша команда стала першою, хто поїхав випробовувати цей новий для України запроваджений владою формат роботи журналістів на фронті і мав на собі відчути усі “плюси” і “мінуси” нововведення. Як би там не було, але окрім деяких незначних організаційних нестиковок, весь тиждень в одному з на той момент найгарячіших місць “лінії зіткнення” пройшов успішно, організатори як у Києві, так і безпосередньо на місці спрацювали загалом злагоджено, і наше “відрядження” тоді пройшло гладко у співпраці з військовими, плідно в інформаційному плані і, найголовніше, ми не постраждали під час бойових дій.

У поїздці ми (я, фотокореспондент, відеожурналіст) мали своє власне захисне спорядження: каску, бронежилет + аптечка. Більше того, більшість серйозних, у першу чергу міжнародних контор, зобов’язають своїх журналістів завжди вдягати “захист” під час перебування у небезпечній зоні. Це правило працює дуже просто: якщо у разі поранення журналісти були у захисному комплекті, то на них поширюються узгоджені попередньо умови страховки, якщо ні – то це вважається халатністю самих репортерів і на жодну компенсацію у випадку поранення чи смерті вони розраховувати не можуть.

Не дуже приємно про це згадувати і писати, але, на жаль, багато хто з військових самі нехтують правилами безпеки. Ми неодноразово стикалися з тим, що нам наполегливо радили захищати себе, не ходити у місця де небезпечно, вдягати бронежилет/каску, але при цьому ті ж самі військові ці правила ігнорували, розгулюючи в незахищених від обстрілу місцях без засобів захисту. З одного боку зрозуміло, що ми там були декілька днів, натомість вони проводять на фронті місяці, фактично живуть на лінії вогню, звикають до нього, відчуття небезпеки притуплюється.. Але забагато життів віддано, зокрема, і через таку халатність, то чи варто свідомо наражати себе на небезпеку?..

Крім безпосередньо захисної амуніції, не менше важливим є твій одяг, коли ти на фронті. Журналістам не можна вдягати штани, куртки камуфляжних кольорів або будь-яких інших, що можуть нагадувати військову форму. Це надзвичайно небезпечно, оскільки таким чином представник іншого таботру може сприйняти тебе за військового і ти сам на себе викличеш вогонь. Я розумію, що у військовий час багато цивільних і навіть журналістів співчувають військовим, симпатії до них значно зросли і багато хто хоче бути на них подібним, зокрема через одяг. Але якщо бачити журналіста десь на навчальному полігоні, який на медіа захід вдягнув камуфльовану футболку чи штани просто трохи комічно, то на передовій це вже являтиме реальну небезпеку.

Під час роботи в Пісках ми могли ходити будь-куди на власний розсуд, залежно від того, що хотіли відзняти, але перед виходом з місця нашого базування завжди мали попередити офіцера і нам давали супровід для безпечнішого пересування територією. Піски – абсолютно розбите селище, там не залишилось жодного неушкодженого будинку, все завалене уламками будинків, поросле зеленню. Пересуватись селом небезпечно, будь-де може бути боєприпас, що не розірвався, або розтяжка, це все “добро” дуже важко розгледіти. Тому справді є незайвим, аби поруч була досвідчена людина, яка вже більш-менше знайома з місцевістю і може сказати, де є безпечніші проходи, а куди соватись взагалі неварто.

Якщо ж ви працюєте самостійно, то небажано сходити з дороги/стежки, завжди краще триматись бодай трохи находженого шляху, не сходити на узбіччя, туди, де не видно, що у тебе під ногами, аби не наткнутись на міну або розтяжку. Ідеальний варіант – це пересування твердим покриттям, але оскільки це далеко не завжди можливо, то слід рухатись бодай тим шляхом, яким регулярно ходять інші.

Серед інших корисних порад, отриманих безпосередньо від військових – не ходити околицями села/селища/міста, що розташовані на передовій, на видноті, аби не стати мішенню для снайпера. Якщо вулиця виходить на край села, то ніколи не ходити вздовж неї, так тебе можуть легко побачити і поцілити. Їх завжди слід переходити бігом найкоротшим шляхом і то тільки в разі справжньої необхідності, в ідеалі на них краще взагалі не з’являтися. Якщо треба в якийсь момент зупинитись посеред населеного пункту, то завжди краще це зробити за більш-менш міцною будівлею так, аби вона опинилась між тобою та бійцями протилежного табору, щоб вона стала певним захистом у разі початку обстрілу.

Взагалі ж, якщо почався обстріл, то ідеальним місцем схову буде підвал найближчого будинку. Менш надійним варіантом є окоп. В будь-якому разі, якщо почався обстріл, а безпосередньо поруч немає жодної захисної споруди, то слід щільно лягати на землю, очикуючи на паузу у бойових діях і як тільки вона настане, чимшвидше рухатись у захист.

Можливо, це у мене індивідуальне, але коли ти знаходишся безпосередньо на місці подій у “гарячій” точці, то парадоксально, але відчуття страху є значно меншим, ніж коли ти дивишся телевізійні сюжети з цього ж місця, або навіть читаєш друковані матеріали колег. Можливо, це тому, що я не досі не пережив справжнє “пекло” — не опинявся в епіцентрі обстрілу без можливості більш-менш надійно сховатись, або не потрапляв у полон. Можливо, це якесь ірраціональне уявлення того, що якщо я вже свідомо тут опинився, зі мною багато інших людей, ми всі разом, то з нами нічого поганого не станеться. На жаль, це лише іллюзія і реальне життя з тисячами поранених і загиблих у подібних ситуаціях це доводить. Тож якими б “безстрашними” ми не були, завжди пам’ятаймо про необхідний захист, це точно дозволить нам довше залишатись “безстрашними”))

Дмитро Горшков

(фото Сергій Харченко)