Гаряча лінія +38(063)9759010

Авторизація

Регістрація

Юрій Луканов. Як не стати мішенню

IMG_4906

1 грудня 2013 року для мене, як і для багатьох інших українських журналістів, принципово змінилася ситуація з безпекою роботи. До того я працював у Грузії під час війни 2008 року. Правда, на найгарячіші події я не встиг, але по блок-постах полазив. Робив репортажі з Москви після терактів у метро. Масові заворушення у Молдові, коли палили адміністрацію  президента і парламент. І страшно згадати, бо так давно це було  –  ліквідацію  аварії на Чорнобильській АЕС висвітлював. Ніколи не було загрози моєму життю або здоров’ю.

Але 1 грудня 2013 року, коли відбулася спроба штурму адміністрації президента України на вулиці Банковій у Києві. Вперше в житті я потрапив у ситуацію, коли майже над моєю головою з одного боку літали каменюки, а з іншого – світло-шумові гранати. Атака проходила майже по всій ширині вулиці й існував реальний ризик, що каменюка влучить у голову або  граната вибухне десь поруч з малоприємними наслідками.

В якийсь момент мій колега Ярослав Шапочка, який працював поруч, ухопив мене за плечі і потягнув назад. На відстані сантиметру від об’єктива моєї камери пролетів каменюка і вдарив мене по нозі у районі кишені. Він вже завершував падіння і я відбувся легким садном. Потім, коли я прийшов до магазину розплачуватися, то виявилося, що чотири картки з моєї кишені, той самої, куди вдарив каменюка, надщерблені. Якщо символом Другої світової більшовицька пропаганда зробила компартійний квиток, пробитий кулею, то нині якась інша пропаганда, мабуть, буржуазна може зробити таким символом надщерблену або зламану кредитну картку))).

Заворушення біля Адміністрації Президента 1 грудня 2013 року.
Заворушення біля Адміністрації Президента 1 грудня 2013 року.

Мені пощастило, що у мене сіла батарея на камері  і я пішов до Спілки письменників, тут же на Банковій, її зарядити. Саме в цей час «Беркут» почав зачистку. Він відлупцював не лише учасників атаки, але і до трьох десятків журналістів. Не допомогли ні професійна апаратура, ні  посвідчення з написом «Преса», ні  каски з таким же  написом. Люди в шоломах і з кийками  били журналістів свідомо і показово.

Раніше в Україні журналісти також ставали жертвами побиття і навіть гинули. Але це не було системним явищем і організатори подібних акцій лише  в рідкісних випадках робили це показово. Як правило, вони намагалися приховати сліди своїх злочинів. Але 1 грудня 2013 року  журналісти на Банковій опинилися не тільки в небезпечних умовах, але ще й стали мішенню, на яку свідомо полював «Беркут». Відтоді в Україні відбувається свідоме полювання на журналістів – це продовжилося у Криму і на війні.

Зрозуміло, що майже ніхто з нас не був готовий до  чогось подібного. Перша думка, яка приходила в голову: треба захиститися тим,  що маєш під рукою. Оскільки я їжджу на велосипеді, то в мене є велосипедний шолом. Коли мене за кілька днів від 1 грудня покликали на прес-конференцію, здається, до «Главкома», то я виступав з велосипедним шоломом на голові і закликав журналістів захищати себе від травм. За деякий час  з’явилися будівельні каски, які також використовували і  журналісти.

Коли вже почалася війна, я пройшов курс від Міжнародної федерації журналістів і став тренером з навчання журналістів роботі  у гарячих точках. Після такого навчання я озираюся  назад, дивлюся на свій практичний досвід і усвідомлюю, що мені просто пощастило не бути пораненим або побитим.

18 лютого 2014 року, того самого дня, коли протистояння на Майдані почало рухатися  до свого піку,  я працював на вулиці Інститутській, де спершу горіли машини, а потім «Беркут» погнав Майданівців у протилежний бік від Майдану.

Уже традиційно літали каменюки і світло-шумові гранати. Я бачив навіть чоловіка з перемотаним скривавленими бинтами обличчям, в якого, схоже, було або вибито, або травмоване око. Себто це був показник того, що б’ються не на жарт.

18 лютого 2014 року. Третій ліворуч у першому ряду цілиться в автора
18 лютого 2014 року. Третій ліворуч у першому ряду цілиться в автора

Мені хтось сказав, що у одному з дворів  у підворітні ховається «Беркут». Я забіг туди. Там справді загратчастими воротами стояли беркутівці з травматичними гвинтівками в руках. Я з розгону почав їх фотографувати. Вони кричали щось загрозливе. Я зробив кілька кадрів і втік. Потім, розглядаючи знімки на комп’ютері, побачив, що один з них цілився у мене..

Очевидно, що я порушив одне з ключових правил журналістської безпеки: поліз на рожен. Адже, згідно з класичними канонами, журналіст під час масових заворушень має працювати десь збоку, не потрапляти між сторонами протиборства, уникати «лобових» зйомок. Тим більше, що необхідності саме в такому кадрі не було ніякої. В мене була купа інших знімків. Щастя, що він не вистрілив. А то я  міг би мати серйозну  травму.

Під час зйомок масових заворушень у Харкові, коли захопили обласну державну адміністрацію, на мене раптом ледь не накинувся кремезний чолов’яга. «Ти чого тут знімаєш? Хто тобі дозволив?». Він навіть зробив крок уперед, наче  збираючись атакувати. Я, тримаючи камеру однією рукою, виставив уперед кулак другої руки. Я зробив ще пару кадрів і відійшов.

 Прихильниця "руского міра" під ОДА у Харкові: "Ну і чого ти ото знімаєш?"

Прихильниця “руского міра” під ОДА у Харкові: “Ну і чого ти ото знімаєш?”

Звернувся до якогось міліцейського командира з проханням забезпечити роботу журналіста і вберегти від нападника. Той порадив мені… не провокувати натовп своїм фотографуванням.

На щастя, це було вже після звільнення будинку ОДА від сепаратистів. Натовп був деморалізований і боявся іти в своїй агресивності до кінця. Тому той чоловік не наважився на мене накинутися.

Тим часом, моє навчання за програмою Міжнародної федерації журналістів дало мені розуміння, що я діяв помилково. Ризикував стати жертвою нападу. Правила кажуть, що у випадку спроби атаки на журналіста вербальної чи фізичної йому не треба давати відсіч, варто поводитися якомога мирніше і по можливості непомітно зникнути з місяця інциденту. Адже його завдання не ставити агресора на місце, не переконувати його в чомусь, а зібрати матеріал. Коли хтось цьому заважає, то треба не долати перешкоду, а уникати її.

Одного разу я опинився в одній машині з прес-службою «Правого сектора». Це трапилося тоді, коли Збройні сили України раптом поставили блок-пости навколо його бази. Самі правосеки вважали, що таким чином противники добровольчих батальйонів в уряді намагаються їх знешкодити.

Я був на базі ПС, коли почув розмови від прес-служби про те, що біля одного блок-посту значно збільшилася кількість військових. Вони вирішили поїхати туди і перевірити. Я напросився разом з ними. Під час перевірок на блок-постах службовці прес-служби ПС поводили себе досить виклично. На блок-постах у відповідь на прохання показати документи, вони знімали це на камеру і вимагали пояснити, хто ці військові такі і чого вони тут стоять. Все закінчилося пострілом на щастя, попереджувальним. Один з вартових блок-посту пустив кулю у небо.

Правила кажуть, що на блок-постах треба поводитися ввічливо, не дратувати вартових, виконувати всі їхні команди. Адже там люди зі зброєю. Почуваються вони напружено, адже на них  щомиті можуть напасти. Не виключено, що нерви в когось не витримають  і це може закінчитися трагічно.

Мабуть, прес-служба ПС виконувала якісь свої завдання в такій ситуації, тому і поводилася епатажно.  Але журналісту краще було б не перебувати в такій машині. Бо постріл у небо міг би бути пострілом по машині. І хто знає в кого влучила б та куля.

Траплялися й інші помилки. Озброєний знанням я намагаюся уникати  непевних кроків. . І рекомендую всім  колегам, які висвітлюють масові заворушення або війну, неодмінно пройти курси по роботі в гарячих точках. Вони дадуть вам розуміння як убезпечити себе і зібрати цікавий матеріал. Без надмірного ризику.

Юрій Луканов