Гаряча лінія +38(063)9759010

Авторизація

Регістрація

Дмитро Горшков. Мій досвід у “гарячих точках”

Kyiv, Ukraine, January 22, 2014. Ukrainian riot policemen push a barrel after one of the attempts to push the protesters out of the Hrushevskoho street.

(Фото Олексій Фурман)

Ще не так давно я був досить легковажною людиною – і в побуті, і в спорті, і в професії теж. Коли активно займався альпінізмом десяток років тому, часто нехтував страхувальним обладнанням, під час підйомів волів якомога рідше його використовувати, аби не витрачати на це зайвий час и сили. За це отримував “по голові” від інструкторів, тому що вони на власному досвіді знали, якою оманою може бути, коли ділянка здається легкою, “точки страховки” не ставляться, але час від часу така недбалість для малодосвідчених спортсменів ставала причиною травм чи навіть смертей…

Коли маєш справу як журналіст з висвітленням подій у “гарячих точках” — а особливо коли це для тебе вперше — ситуація буває схожою. Очі горять, серце калатає, треба усюди встигнути, самому все побачити і почути. Не дивно, що за таких обставин особиста безпека відходить на другий план, і більше думати про власний захист починаєш лише тоді, коли або “так неочікувано” постраждав сам, або ушкодження отримали твої колеги, що буквально ще щойно працювали поруч з тобою.

Майдан восени 2013 став першою акцією протесту в Україні з масовим використанням міліцейських “спеціальних засобів” (сльозогінного газу, світло-шумових гранат і т.д.), а пізніше – і вогнепальної зброї. Переважна маса українських журналістів вперше зіткнулась з цим у своїй роботі і, відповідно, не знали як на це реагувати, як правильно себе захищати. Їхні редакції теж — і це логічно — не були готові до такого розвитку подій, не мали засобів захисту від ураження цими речовинами і елементарно не встигали вчасно їх придбати, навчити своїх журналістів ними користуватись і віддати вказівки їх використовувати.

Добре пам’ятаю події на Банковій на початку грудня 2013 року, коли стався найкривавіший на той час розгін Беркутом демонстрантів, під час якого постраждало також багато журналістів. Більшість з них були побиті гумовими палицями спецназівців і отримали серйозні поранення голови. тулубу, рук… Тоді навряд чи хтось з репортерів, які були на місці події, міг себе більш- менше нормально захистити. Фактично єдиний шлях порятунку в такій ситуації — чимдуж швидше бігти геть від “беркутівців”, які пішли у наступ і не збирались розрізняти, хто протестувальник, а хто журналіст (для деяких журналіст, можливо був ще й більш ласою мішенню). При чому у тій конкретній ситуації відносно напрямків руху не було жодних варіантів, крім одного — оскільки події відбувались на досить вузькій вулиці, то бігти слід було просто до її кінця, далі шукаючи порятунку на прилеглих вулицях. Натомість деякі люди, серед них журналісти, забігали в “глухі” маленькі дворики Банкової, де митттєво були настигнуті й побиті Беркутом.

І ще одна деталь – зрозуміло, що найбільше в тому розгоні постраждали ті журналісти, які знаходились в перших рядах з мітингувальниками і, відповідно, найближче до шеренг міліції – вони мали менше за інших часу для ухвалення рішення і найменше простору для відступу. І також факт, що більшість з них були фотокори і оператори, тому враховуючи наявність важкої і дорогої техніки “відступати” їм було ще важче. Сама їхня присутність у перших рядах не є дивною — і фото-, і відео-журналістам критично важливо бути якомога ближче до епіцентру події, аби відзняти якомога кращий кадр, отримати якомога вдаліший план. Це їхній журналістський хліб і вони свідомо йдуть на ризик, аби виконати свою роботу якнайкраще.

Але звідси випливає прагаматична і навіть цинічна порада для “текстових” журналістів — часто не варто намагатись потрапити в самий епіцентр подій. Так, ви зможете зблизька побачити початок заворушень, але це єдиний “плюс” такого розташування. Все інше самі “мінуси” — ви все одно не зможете побачити всієї “картини” (а це важливо) того, що відбувається (хто куди рухається, скільки людей з обох боків, чи є жертви, травмовані і тд), у вас не буде можливості оперативно передати побачену/почуту інформацію, за умови спалаху протистояння це буде неможливо зробити ані в текстовому режимі, ані телефоном, і все, що ви побачили/почули без швидкої передачі в редакцію втрачає свій сенс.

Ну і найголовніше – безпека. У подібних ситуаціях оптимальним є не лізти в скупчення людей поближче до епіцентру, а відійти трохи вбік і, якщо є така можливість, зайняти позицію на якомусь підвищенні. У такому разі вам найкраще буде видно все “поле бою”, і, що найгловніше, ви зможете побачити і максимально оперативно і ефективно відреагувати на небезпеку. Не тільки з власного досвіду, а й з відвіданих тренінгів з безпеки знаю, що найголовніше в подібних ситуаціях – цезазделегідь попіклуватись про “шляхи відступу” з місця події у разі виникнення небезпеки. Це простіше зробити на площі (як Майдан), де з усіх боків багато вільного простору для евакуації, і значно складніше в умовах вузької і закритої вулиці, де єдиним варіантом залишається не наближатись занадто близько до епіцентру заворушень, намагатись триматись подалі від щільного скупчення людей і в разі ескалації конфлікту якомога швидше бігти в кінець вулиці.

У ті ж дні і впродовж наступних тижнів міліція активно застосовувала сльозогінний газ і світлошумові гранати. Для боротьби з газом застосовували різноманітні маски, респіратори, від маленьких, що ледве закривали тільки ніс і рот, до великих, на все обличчя. Можна сказати, що вони досить ефективні, але довго перебувати в них було незручно, дихалось важко і хотілось якомога швидше зняти. Але вибір тут простий: потрібно працювати в зоні конфлікту і хочеш залишитись більш-менш неушкодженим — на місці їх потрібно носити постійно, як би незручно це не було.

Далі – більше. В кульмінації протестів міліція почала застосовувати зброю, спочатку відстрілюючи гумові кулі, а пізніше й використовуючи бойові набої. Після перших випадків поранень від куль журналістам для захисту було запропоновано для ідентифікації вдягати спеціальні кольорові жилети з написом Преса. Власне, з самого початку на розсуд кожної редакції чи окремого журналіста було, чи використовувати такі жилети виходячи з того, чи є вони ефективними. Досить багато журналістів їх носили, аби відрізняти себе від протестувальників і не стати жертвою снайпера.

Але ситуація змінилась радикально, коли перші журналісти зазнали кульових поранен, більше того, репортери помітили і стверджували, що саме жилети роблять їх зручною мішенню для стрілків, адже йшлося про поранення, наприклад, в область очей, що, на думку журналістів, свідчить про невипадковість влучань в них. Ми не знаємо і навряд чи коли дізнаємось, чи були накази офіцерів відкривати вогонь саме по журналістах (яких тепер легко можна було вирізнити через жилети), або це була самодіяльність нижчої ланки, хтось з представників якої через якісь особисті причини мав особливо тепле ставлення до журналістів. Факт лише те, що після цих випадків серед репортерів охочих носити ідентифікаційний одяг значно поменшало.. Я сам ні до того, ані після жилет не вдягав. Також мені важко уявити зумисний вогонь по “ідентифікованих” журналістах під час акцій протесту на Заході, там звісно практика “вирізнення” журналістів виглядає значно ефективнішою. Вірю, що і в Україні нічого подібного більше не повториться.

Але ситуація в Києві зимою 2013-2014 років погіршувалась. Журналісти змушені були захищатись тепер вже й від бойових набоїв. Бронежилети першими почали використувувати журналісти більш заможних та досвідчених у висвітленні збройних протистоянь іноземних ЗМІ. Це було дивне відчуття: Київ, Майдан, центр рідного міста, де начеб-то знаєш кожен закуток – і ти раптом змушений настільки серйозно захищатись від потеційно смертельної загрози, яка може прийти в будь-який момент з будь-якого напрямку. Відчуття нереальності, неможливості того, що було тоді навколо, не полишало, у можливість небезпеки не хотілось вірити, хотілось залишатись як і раніше легковажним і не вірити у якісь загрози. Ну але крики, вибухи світлошумових гранат дуже швидко виводили з цього стану.

Січень і лютий 2014 року на Майдан і прилеглі місця протистоянь ходив тільки у бронежилеті. Це було незручно, він тиснув, стримував, уповілюнював рухи. Це часто здавалося зайвим, якимось надмірним застереженням, особливо під час тих нічних чергувань на площі, коли було тихо і начебто все виглядало повністю безпечним. Але приклади людей, які за місяці Майдану зазнали поранень, переконують, що безпека має бути на першому місці. На щастя, за місяці роботи на Майдані я не постраждав. Хоча неодноразово були ситуації, яких, у разі повторення подій, я би уникав. Це те, про що я вже згадував: не ліз би без потреби у гущину подій, де світлошумові гранати розривались прямо в ногах, ще раніше, як тільки все почалось, почав би вдягати бронежилет і каску, аби уникнути непотрібного ризику.

Як висновок, я би всім колегам радив пам’ятати одну річ. Базовим завданням кожного журналіста є отримати інформацію і передати її загалу. Але жодна найважливіша інформація не варта того, щоб віддати за неї життя. Вже хоча б тому, що мертвий журналіст вже нікому нічого передати і розповісти більше не зможе. Тож намагайтеся робити так, щоб не наражати себе на надмірну небезпеку і ваша робота була результативною і потрібною людям.

Дмитро Горшков