Гаряча лінія +38(063)9759010

Авторизація

Регістрація

Одна камера варта тисячі АК-74

IMG_4973

Уже майже чотири роки фронтові новини — невід’ємна складова життя багатьох кореспондентів. Вони, як і військові, ризикують собою. Бігають під кулями та поміж мінами, моляться у бліндажах, аби іще раз пощастило. Пропускають крізь себе гіркі й щасливі історії з передової, щоб розказати їх вам. Втрачають і знаходять. І обіцяють їздити на фронт доти, аж поки не побачать перемоги. The Ukrainians публікують серію матеріалів про журналістів на війні.

Олександр Махов,
кореспондент телеканалу «Україна», колишній боєць 42-го окремого мотопіхотного батальйону.

Я народився та виріс у Луганську. Тому війна для мене почалася вдома. Тепер, озираючись назад, усвідомлюю, який же це був сюрреалізм. Деякі люди, яких я ще вчора називав друзями, буквально з’їхали з глузду.

Добре пам’ятаю, одного разу у неділю мені подзвонили і сказали: «Будівлю СБУ захопили». Ми з колегою-оператором поїхали туди без камери. Коли прибули на місце, то побачили, що герб вже зрізали з будівлі, поруч швидко організували наметове містечко і почали зводити барикади.

Наступного дня нас впустили всередину захопленої СБУ, і я вперше побачив людей зі зброєю. Один із озброєних відморозків тоді ж проводив нас коридорами СБУ — він не вимовляв букви «р» й кричав: «Колідол! Колідол!» — так повідомляв своїм, що треба пропустити журналістів. Цей «колідол» («коридор» — насправді) досі звучить у моїх вухах. Смішно і бридко водночас.

Потім почався тиск на проукраїнських активістів та журналістів — погрози, викрадення, переслідування. Але наша знімальна група залишалася працювати. Колеги та активісти виїжджали з міста одне за одним. Було справді страшно, і я думав, коли настане моя «точка неповернення» і треба буде їхати?

Десь у травні почався справжній треш та анархія. Міліції не було — номер «102» просто не працював. Мерія, міська адміністрація, приміщення силових структур — всі ключові адміністративні будівлі були захоплені. Світлофори не працювали. На виїздах з міста з’явилися блокпости. Панувало беззаконня. Тривалий час єдиним форпостом всього українського Луганська лишалися прикордонники. Але й вони, не дочекавшись підтримки, з боями вийшли з міста. Одного дня мій колега з іншого каналу подзвонив і повідомив — йому погрожують, тож він їхатиме. Так я залишився сам і зрозумів, що мені теж час залишити Луганськ.

***

Перше відрядження у зону бойових дій було наприкінці серпня. Я їхав з Києва у Маріуполь знімати «соціалку» про те, як місто повертається до мирного життя, а опинився на війні. Тоді околиці Маріуполя саме обстріляли з реактивних залпових систем «Град». Суттєвих змін в собі я, зізнаюся, не відчував. Просто тепер перед виїздом на зйомку одягав каску та бронежилет.

Перше «по-справжньому страшно» відчув восени 2014-го у селі Талаківка під Маріуполем. Я, оператор та наш водій приїхали до крайнього блокпоста на виїзді із селища, щоб зняти бійців та наслідки нічного обстрілу. Першим вийшов з машини з мікрофоном у руках.

Оператор лишався всередині авто, а водій навіть не встиг заглушити двигун. Тільки-но я відійшов на кілька метрів від них, кинув «Привіт!» до хлопців, що стояли біля будинку і готували їжу на вогні, як тут почалося. Довкола нас почали розриватися ворожі міни. Водій та оператор за секунду звідти поїхали. Без мене.

Я кинувся на землю. Поруч опинився один із бійців. Він почав молитися, а я подумав: «Ого, тут, мабуть, ми й загинемо». Картопля, якої ще не встигли зготувати хлопці, розсипалася, і ми лежали прямо на ній. Поруч були якісь бетонні плити і будинок, в який активно «прилітали» міни. Рештки дому падали нам на голову — я закривався руками.«Може, біжимо?» — сказав бійцю. А він крикнув: «До бліндажу метрів 50. Не встигнемо. Вб’є по дорозі».

Зачекали ще з п’ять хвилин. Обстріл не вщухав. І я таки змусив бійця побігти. Вискочили саме, коли черговий снаряд впав на землю. Мені здавалося, що ми бігли вічність — то було наче у сповільненій зйомці. Десь поруч продовжували падати міни, а ми все бігли. Вскочили в окоп й вже по ньому добігли до укриття. Загалом по нас лупили десь з півгодини. Коли все стихло і я вийшов назовні, то побачив справжній жах. Будинки навкруги були розбиті, все палало. Перебили газопровід і з нього виривалося полум’я. Я — журналіст, тому почав одразу знімати це все на мобільний телефон. Це були криваві докази російської агресії. Військові казали: «Ти, бляха, божевільний».

Ввечері я напився. А зранку ми знову поїхали знімати на передову.

Тоді, у 2014-му, було важко миритися із тим, що є люди, яким начхати на війну. На передку все «просто»: тут — свої, там — ворог. У цивільному житті складніше: так, ось свої, але вони якісь дивні… Не знають про обстріли, про загиблих… Та їм взагалі чхати — не вилазять далі офісу, не планують допомагати армії, живуть за принципом «моя хата скраю, нічого не знаю». Хотілося бити людям обличчя. А потім я добровільно мобілізувався.

***

Вирішив, що роботи журналіста недостатньо, щоб звільнити окуповані міста. Колеги пропонували мені якось поєднувати, взяти камеру або знімати на мобільний, проте я відмовився. Я хотів бути солдатом, як і всі інші. Копав окопи, жер «тушняк», стріляв по ворогу. Пропонували бути прес-офіцером: мовляв, Сашо, не обманюй сам себе — журналіст ти точно кращий, ніж військовий. Може бути. У моїй службі не було жодного геройства. Просто я мав бути у тих сраних окопах. Мав виконувати свій обов’язок чоловіка і громадянина.

Коли я демобілізувався, товариш написав мені на прапорі: «Одна камера варта тисячі АК-74»

На фронті ми з одним із моїх побратимів часто сперечалися: що важливіше — тримати у руках автомат чи мікрофон? Я був завжди на боці зброї, а він стверджував, що мікрофон важливіший. Коли я демобілізувався, товариш навіть написав мені на прапорі: «Одна камера варта тисячі АК-74». Звісно, професія журналіста важлива на війні, але я певен, що на Донбасі треба використовувати й кулак.

Коли їздиш на фронт як журналіст, то розумієш, що можеш зараз загинути. Коли ж ти на передовій як солдат, то почуваєшся мішенню. Ти не просто можеш стати випадковою жертвою, вбити тебе, так, саме тебе, — це і є мета ворога. Ти — бойова одиниця, яку противник хоче знищити. І тут кореспондентам важливо розуміти, що ти приїхав і поїхав, а хлопці лишаються на позиціях, тож працюй так, щоб їм не нашкодити.

Війна — це не тільки постріли. Це сила-силенна речей, про які журналісти навіть не здогадуються. Навіть ті, хто на фронті з 14-го. Навіть ті, хто гордо називає себе воєнкором. Місяцями ходити «по великому» у дірку в землі і глохнути від звуку свого кулемета — це не те саме, що залишитись на позиції на ночівлю. Ті з журналістів, котрі думають, що бачили на цій війні все, не бачили насправді й половини. Мені є з чим порівняти.

Я з тих, хто вірить, що український Донбас можна звільнити. Одного дня пообіцяв собі, що повернуся у рідний Луганськ або з мікрофоном, або у берцях. Але точно повернуся. Буду знімати, як встановлюють український прапор. Або… під’їду до свого будинку на БРДМ. У будинку, напевне, буде діра від снаряду. А я знайду ключі від квартири у своєму рюкзаку, підіймуся на 7-й поверх. Поставлю перед дверима кулемет і відчиню їх. Зайду всередину, пройдуся коридором до своєї кімнати і трохи покурю там на підлозі. А потім спущуся вниз, сяду назад в БРДМ й рушу у бік Ізвариного. Дорогу туди з Луганська я добре пам’ятаю. Саме там, в Ізвариному, я й зустріну день нашої перемоги.

Ми з хлопцями будемо довго шукати ізваринську розчинну каву, Ваня-мєхан буде щось крутити у тому клятому «бардаку», який завжди глохне.

Питимемо ту каву «під сигарету».

І я повернуся додому.

Текст взято з The Ukrainians